Хто така Діана? Історія засновниці онлайн-школи «Піфагор»

Дивись, слухай, зберігай.

Зберегти шпаргалку 📥

zbirnyk_do_statti_koly_potriben_repetytor_dumky_osvityan_1.pdf

Як це працює?

Зміст за 1 хвилину

У цій статті Діана Вадимівна розповідає про її шлях від захоплення математикою та занять із власною репетиторкою до свого першого учня, групових занять і відкриття невеликого навчального кабінету. Ви дізнаєтеся, як поступово сформувалися головні принципи онлайн-школи «Піфагор»: зрозуміле пояснення, підтримка дитини, право на помилку та віра в її здібності.

Привіт! Мене звати Діана Вадимівна, я засновниця та генеральна директорка онлайн-школи «Піфагор».

Сьогодні навколо мене велика команда, сотні щоденних завдань, уроки, навчальні програми, зустрічі та плани розвитку школи. Але коли я повертаюся думками до самого початку, то бачу не велику освітню компанію. Я бачу шістнадцятирічну дівчину, яка дуже любила математику, зовсім не вміла малювати й одного дня вирушила на свій перший урок у строгому костюмі та туфлях на високих підборах, щоб здаватися старшою.

Мені просто подобалося розбиратися у складних темах, знаходити в них логіку й пояснювати іншим те, що вже зрозуміла сама. І особливу радість я відчувала в той момент, коли людина, яка спочатку розгублено дивилася на задачу, після мого пояснення раптом посміхалася й казала: «Тепер зрозуміло». Але тоді я ще не знала, що репетиторство стане справою, яка визначить усе моє подальше життя.

Відмінниця, яка боялася принести додому дев’ятку

Моє дитинство минуло в селі Студена Піщанського району Вінницької області. Там я жила та навчалася до дев’ятого класу.

У нашій родині до освіти завжди ставилися серйозно. Я була відмінницею, брала участь в олімпіадах і звикла багато працювати. Хороші оцінки потрібно було мати не лише з улюблених предметів, а з усього.

Навіть дев’ятка могла стати причиною знову відкрити підручники, знайти додаткову літературу й розібратися, чого саме я не зрозуміла. Я знала, що вдома ми обов’язково повернемося до цієї теми, перечитаємо її та зробимо все, щоб наступного разу результат був кращим. Зараз я вдячна своїй родині за таке ставлення до навчання. Воно сформувало в мені звичку не зупинятися на поверхневому розумінні. 

Найбільше мене захоплювали математика та фізика. У них було все, що я любила: логіка, послідовність, пошук закономірностей і відчуття, що навіть дуже складну задачу можна розв’язати, якщо уважно розібрати умову й послідовно виконати необхідні дії.

Заняття, заради яких хотілося швидше дочекатися вихідних

А ще у шкільні роки в моєму житті з’явилася людина, яка показала мені: недостатньо просто добре знати предмет. Значно важливіше вміти передати своє захоплення іншій людині.

Щоб поглиблено вивчати математику та фізику, я їздила до репетиторки в Піщанку. Дорога була непростою. На вихідних я вставала близько п’ятої ранку, їхала автобусом, а іноді ще й долала частину шляху пішки — приблизно дев’ять кілометрів. Але я не сприймала ці поїздки як важкий обов’язок. Навпаки, я чекала суботи та неділі, тому що знала: попереду знову буде цілий день математики.

Коли я приїжджала надто рано, викладачка спочатку готувала мені сніданок, а потім ми сідали за задачі й могли працювати майже до вечора. На її заняттях я вчилася не просто знаходити правильну відповідь, а бачити задачу з різних боків, шукати кілька способів розв’язання, помічати маленькі підказки й не боятися складних формул. Завдяки моїй вчительці математика оживала й перетворювалася з набору правил, які потрібно вивчити, на захопливе дослідження.

Вже в дев’ятому класі я знала значну частину програми десятого й одинадцятого класів. Але найціннішим було навіть не це. Саме тоді я зрозуміла, що мотивація до навчання з’являється не лише завдяки оцінкам чи вимогам, а й тоді, коли викладач вміє зацікавити дитину та передати їй власне захоплення предметом. Пізніше саме таким викладачем я захотіла стати для своїх учнів.

Архітектура, яка мала бути про математику

Після дев’ятого класу потрібно було визначитися з подальшим навчанням. Серед різних професій мені найбільше сподобалася архітектура. У моєму підлітковому уявленні все виглядало дуже логічно. Щоб спроєктувати міцний і безпечний будинок, потрібно добре знати математику та фізику. Саме тому мені здавалося, що архітектура чудово мені підходить.

Одну важливу деталь я тоді недооцінила: архітектор має ще й добре малювати. А з малюванням у мене стосунки не складалися. У школі з творчими завданнями мені нерідко допомагали мама або бабуся. Проте я все одно вступила до Вінницького будівельного технікуму.

На вступі потрібно було складати не математику чи фізику, а малюнок. Через невисокий бал за цей іспит я вступила на платну форму навчання, хоча школу закінчила з відмінними оцінками.

Перший курс ніби підтверджував, що мій вибір був правильним. У розкладі тоді були переважно знайомі загальноосвітні предмети, тому навчання давалося мені легко.

Справжнє випробування почалося на другому курсі, коли в розкладі з’явилися профільні дисципліни, пов’язані з архітектурою: малюнок, живопис, дизайн і креслення. Багато моїх одногрупників раніше навчалися в художніх школах. Я ж могла провести всю ніч над одним завданням, перемальовувати його кілька разів і все одно залишатися незадоволеною.

Я дуже старалася, але поступово почала розуміти: справа не в тому, що я докладаю недостатньо зусиль. Просто це був не мій шлях. Тоді я ще не знала, що незабаром вирішу стати репетитором і знайду в цьому своє справжнє покликання.

Як у моєму житті з’явилися перші учні

Навчання, житло у Вінниці, харчування та щоденні витрати потребували грошей. Я розуміла, що маю ставати самостійнішою та допомагати родині. Спочатку я спробувала працювати операторкою, потім рієлторкою. Але в жодній із цих професій не відчувала себе на своєму місці.

Тоді я почала думати про те, що мені справді подобається і що я вмію робити добре. Я чудово знала математику та фізику. Ще під час навчання однокурсники часто зверталися до мене по допомогу. І мені подобалося пояснювати тему іншими словами, придумувати простіші приклади й шукати новий спосіб, якщо людина не розуміла з першого разу. Тому ідея спробувати себе в репетиторстві була для мене природною.

У шістнадцять років я розмістила анкету на сайті для пошуку репетиторів. Я ще не знала, як знайти учнів на репетиторство, тому просто скористалася найпростішою можливістю, яка була мені доступна. Свого віку не вказала. Написала, що добре знаю математику й фізику, можу працювати з учнями різних класів і готова приїжджати до них додому.

Незабаром надійшла перша заявка. Разом із радістю я відчула сильне хвилювання. Що буде, коли батьки відкриють двері й побачать, наскільки юна їхня нова репетиторка? Щоб здаватися старшою та серйознішою, я одягла строгий костюм і взула туфлі на високих підборах. Зовні намагалася триматися впевнено, хоча насправді мої руки тремтіли від хвилювання.

Мій перший учень і формули скороченого множення

Моїм першим учнем став хлопчик із сьомого класу. Вдома нас зустріли його мама та бабуся, показали місце для занять і залишили знайомитися. Ніхто не запитав, скільки мені років. Темою, яку ми мали розібрати, виявилися формули скороченого множення. На початку дуже хвилювалися ми обоє: я — через свій перший урок, а хлопчик — тому що соромився власних прогалин і, мабуть, боявся, що знову нічого не зрозуміє.

Але щойно ми почали розбирати завдання, моє хвилювання зникло. Спочатку ми взяли простіші вправи, а потім поступово перейшли до більш складних. Я бачила, як хлопчик починає розуміти логіку й уже самостійно виконує завдання, які на початку уроку здавалися йому зовсім незрозумілими.

Запланована година давно завершилася, але я не могла просто закрити зошит і піти. Найбільше мене вразила усмішка хлопчика: на початку заняття він боявся математики, а наприкінці побачив, що здатний зрозуміти те, що раніше здавалося надто складним. Саме тоді я вперше зрозуміла, як заохотити дитину до навчання: підтримувати її та допомагати побачити власний успіх.

Я попросила маму оплатити лише одну годину. Тоді заняття коштувало 40 гривень, але мені дали 100 і пояснили, що решта — це передоплата за наступний урок. Мене запросили повернутися!

Вийшовши з квартири, я ще деякий час просто стояла на зупинці, переповнена радістю від того, що щойно сталося. Саме там я зрозуміла, що хочу допомагати й іншим дітям перестати боятися математики та бачити, як у них усе виходить.

Саме після першого уроку я по-справжньому відчула: одна помилка не може визначати здібності дитини. Неправильна відповідь не з’являється нізвідки. Учень міркував, зробив кілька кроків, але на одному з них звернув не туди. Завдання викладача — не просто вказати на помилку, а допомогти дитині зрозуміти хід її думок і самостійно знайти правильний шлях.

Я бачила, що мотивація учнів до навчання зростає тоді, коли вони не бояться говорити, ставити запитання, помилятися й відчувають підтримку викладача. 

Коли все моє життя почало обертатися навколо учнів

Після першого заняття я почала постійно переглядати нові заявки на сайті. Відтоді пошук учнів для репетиторства став частиною мого щоденного життя. Поступово весь мій вільний час після навчання заповнили уроки. Я їздила до дітей у різні райони Вінниці, а іноді й у сусідні села, чекала повідомлень про контрольні роботи та запитувала, яку оцінку отримала дитина й що ще залишилося незрозумілим.

Я пам’ятала кожного учня, його труднощі, маленькі перемоги й теми, які потребували додаткової уваги. Коли друзі кликали мене гуляти, я часто відмовлялася, тому що мала уроки. Для мене це вже були не просто заняття за розкладом. Це були мої діти, за яких я переживала й успіхами яких щиро пишалася.

Нових учнів ставало дедалі більше. Незабаром мою анкету на сайті вже не потрібно було оновлювати. Батьки рекомендували мене знайомим, а діти розповідали про заняття своїм однокласникам. Тоді я зрозуміла, що знайти учнів на репетиторство допомагає не лише анкета на сайті, а й довіра батьків, результати дітей та їхні щирі рекомендації.

На заняття з архітектури залишалося дедалі менше часу. Спочатку я пропускала окремі пари, а потім майже повністю зосередилася на роботі з дітьми. За пів року до завершення технікуму мене відрахували.

Це був для мене непростий момент. Але на той час я вже настільки жила викладанням, що не відчувала, ніби залишилася без майбутнього. Архітектура не стала моєю професією, проте саме цей вибір привів мене до Вінниці й подарував зустріч із першими учнями.

Пізніше я вступила вже на близьку мені спеціальність — викладача математики. Навчання поєднувала з роботою з дітьми, яких ставало дедалі більше. І саме велика кількість учнів привела мене до наступного важливого рішення.

Чому я вирішила навчати дітей у групах

Працюючи індивідуально, я помітила цікаву закономірність. Дитина могла чудово розв’язувати завдання вдома, розуміти матеріал і правильно писати контрольні. Але в школі вона все одно соромилася підняти руку або відповісти перед класом. І проблема була не завжди в знаннях. Часто учень просто звикав до ролі того, хто мовчить, поки відповідають сильніші й упевненіші однокласники.

Я ж хотіла створити умови, у яких діти могли б не лише вивчати математику, а й ставати сміливішими. Мені хотілося, щоб вони обговорювали завдання, пропонували власні способи розв’язання, допомагали одне одному й не соромилися помилятися. Так у мене з’явилася ідея невеликих груп, сформованих відповідно до рівня знань. У групі, де діти мають приблизно однаковий рівень знань і працюють у комфортному темпі, вони активніше відповідають і не відчувають себе слабшими за інших.

Проте для таких занять мені потрібне було окреме приміщення. Квартира для цього не підходила, а постійні поїздки містом забирали години, протягом яких я могла б допомогти ще кільком дітям. Так у мене з’явилася мрія про мій власний кабінет.

Кабінет, який спочатку існував лише в моїй уяві

Я дуже добре уявляла, яким має бути цей простір. Мені не хотілося створювати похмурий клас, у якому дитина одразу напружується й боїться зробити щось неправильно. Я мріяла про яскраві кольори, цифри, формули, книжки та живу атмосферу. На стіні мало з’явитися велике серце з написом «Я люблю математику», щоб кожна дитина відчувала: тут математика — це не покарання, її можна досліджувати, обговорювати та поступово вчитися любити.

Влітку частина учнів роз’їхалася на канікули, тому я почала додатково працювати нянею й відкладати гроші на відкриття кабінету. На певний час переїхала до приміщення в гаражному кооперативі, щоб скоротити витрати. Коли знайшлося приміщення для занять, більшу частину роботи я виконала самостійно: фарбувала стіни, наносила малюнки, клеїла формули та складала парти. До початку вересня все було готове: чотири одномісні парти, дошка, стіл викладача й книжки з математики та фізики. 

Перед першим заняттям я ще раз уважно оглянула кабінет і розклала на партах аркуші — рівно, кутик до кутика. Усе, що ще зовсім недавно існувало лише в моїй уяві, тепер стало реальністю.

Я дуже хвилювалася, чи погодяться учні перейти від звичних індивідуальних занять до нового групового формату. Адже тепер уже не я мала їхати до дітей — їм потрібно було приїжджати до мене. Та батьки підтримали це рішення, а всі учні погодилися продовжити навчання в новому кабінеті.

Родини вітали мене з відкриттям і підтримували, як могли: хтось привозив із села яйця, хтось — домашній сир. Я щиро відчувала підтримку людей, які повірили в мене ще на самому початку.

5 вересня 2016 року в новому кабінеті відбувся мій перший урок! На той момент мені щойно виповнилося двадцять років.

Тоді я ще не знала, що цей маленький кабінет стане лише початком великої історії, а попереду на мене чекатимуть перші групи, нові викладачі та поступове народження справжньої школи — про весь цей шлях я розповім у наступних статтях. 

Усе почалося з бажання допомогти одній дитині

Сьогодні за роботою онлайн-школи «Піфагор» стоїть велика команда. Щодня ми проводимо уроки та пробні заняття, готуємо навчальні матеріали, удосконалюємо програми й аналізуємо результати учнів.

Але зі зростанням школи головне для мене не змінилося — у центрі всієї нашої роботи, як і раніше, залишається дитина. Саме тому я й сьогодні переглядаю уроки та пробні заняття, коли маю вільну хвилину. Мені важливо переконатися, що кожен учень отримує достатньо уваги, розуміє матеріал і почувається впевнено на занятті. Для мене значно важливіше підтримувати мотивацію дітей до навчання, ніж просто допомагати їм отримувати хороші оцінки.

Нещодавно в мене з’явився яскравий автомобіль у кольорах «Піфагора». Діти часто підбігають до нього, роздивляються й запитують, що потрібно робити, щоб у майбутньому мати такий самий. Я відповідаю: добре вчитися. Не тому, що самі оцінки автоматично гарантують успіх, а тому, що знання відкривають перед людиною значно більше можливостей.

Іноді діти повторюють популярну думку із соціальних мереж: нібито двієчники створюють бізнес, а потім наймають на роботу відмінників. Тоді я показую на себе й кажу: перед вами інший приклад. Я добре навчалася, любила математику та фізику, багато працювала, а згодом змогла створити власну школу. Кожну дитину мотивує щось своє, і для когось таким наочним прикладом може стати навіть яскравий автомобіль.

Іноді, дивлячись на те, якою стала школа сьогодні, я згадую свій перший маленький кабінет. Він нагадує мені про відчуття, яке я хочу зберегти незалежно від кількості учнів, викладачів і навчальних програм: кожна дитина має знати, що її тут бачать, чують і щиро хочуть допомогти.

Поруч зі мною поступово з’являлися викладачі-однодумці, які так само вірили, що дитину потрібно не просто навчати, а підтримувати й допомагати їй повірити у власні сили. Так невеликий навчальний простір виріс у навчальну школу «Піфагор», яка сьогодні працює онлайн.

Про перші групові заняття, появу команди та подальший розвиток школи я розповім у наступній статті.